«Христос на Тібідабо»
Уже давно закінчилося ароматне цвітіння мандаринових дерев.Тепер вони заяскравіли помаранчевими кульками в кронах. Не стиглі, ще не падають, і неймовірно кислі всередині – краще не куштувати.
Вперше в Барселоні не у справах, а з власного бажання, наче справжня туристка. Здається, зелені папуги кепкують з цього, надривно сміючись у кронах пальм. Цього разу місто неквапне, замість таксі – власні ніжки у торішніх зручних мокасинах, замість нудних бенкетів у гордовито зашклених залах – паелья, запита свіжою сангрією, під першою ж парасолькою на площі біля невідомого собору. Мала б радіти, але то не свобода, а штучне заповнення порожнечі в животі, в грудях і навіть між скронями..
Не місто, а жива казка, віднайдений грааль, що приваблює творчі натхненні серця сюди, на Каталунське узбережжя, насвіжо помите морем і ледь затемнене смугою невисоких гір з іншого боку. На одній з вершин Сам Христос розкинув руки в пориві чистої любові до всього світу, і найперше – до іспанського етносу, який ставить себе окремою нацією, щороку дуже серйозно і вголос заявляє про своє бажання відділитися під іншим прапором від Мадрида. Але настає час сієсти, і каталунці начисто забувають про зовнішній світ.
Може, Спаситель має, що сказати на ту глупу тишу в серці? Ольга вирішила піднятися до Нього на гору Тібідабо і запитати. Що і чому відбулося з нею – було більш-менш зрозуміло, навіть здавалося тепер закономірним. А от як відновити себе з тотальної руїни – ідеї все не приходили. Вона підіймалася пішки затишними вуличками, розглядала розкішні вілли обабіч і шукала в собі бажання залишитися тут назавжди, та для чого? Вона втратила чоловіка, і з ним – справу всього життя. Була йому бізнес-партнером, так і не навчилася бути дружиною, хоча і в ролі керівника він виявився спритнішим, чорт забирай! Тому сьогодні вона крокує самотою у довгій заквітчаній сукні замість звиклих брюк і шпильок кудись у невідоме, не в змозі зосередити думки на квітневих барвах життя, яке ніби обходить її стороною.
Краєвид мав би вразити ще у вагоні фунікулера, стрімко розкриваючись у трьохвимірну карту старого міста з його знаменитими квадратовими кварталами. Але тільки на мить. Ольга затрималася на оглядовому майданчику, шукаючи себе за морським обрієм. Немає емоцій.. Є лише перераховані подумки: кав’ярня, туристи, західне сонце, марево, в яке почали вже ховатися низенькі гори, і сплячі атракціони. Навіть вітер стих. Хоч би встигнути до закриття храму.
Ісус хотів обійняти всіх зі свого шпилястого престолу. Може й її обійме?
У приміщенні храму була лише одна літня пані та сірі готичні колони, що своєю скупою величчю вистрілювали до самого склепіння. Ольга вже не мала сліз – усі витекли за ті місяці судового безумства. Почала механічно промовляти слова молитв, усіх, які знала. Порожнеча нікуди не дівалася, вона не існує сама по собі, позбутися її можна лишень закидуванням об’єктів чи образів, чи принаймі мрій про ті образи в її бездонне черево.. Але не мала ж нічого – останні матеріальні здобутки зараз були витрачені на цю подорож разом із надією на влаштоване майбутнє, ідеї блукали лише в чужих головах, а люди – краще б їх ніколи не зустрічати.
Наставала темрява, стіни мов би оживали прозорими привидами, вихопленими із невідомості м’яким сяйвом свічок. Лаконічний вівтар прикував до себе погляд дівчини, поволі висмоктуючи з неї біль, увібраний за роки кар’єрного успіху і задушення її жіночого єства, за обидві ненароджені душі у її череві, які заклали початок безкрайньої пустки.
Ольга порожніла все більше. Виявляється, там, на дні її сутності, ще лежала купка болю і жалю за своїм невдалим минулим. І вона поволі вивільнювалася. Тіло легшало – невже емоції мають настільки матеріальну вагу? Дівчина стискалася до невагомої точки, що зависла над дерев’яною лавкою, переставала відчувати реальність. Лишився хіба вівтар, і той віддалявся, змішуючись із привидами церкви.
Дівчині видалося абсурдним те, що вона знаходиться в цьому тілі, закутаному в яскраву сукню. Все втратило значення. Храм – це стіни, які намагаються стиснути і заховати в собі чистий безкрайній дух Всевишнього. Гордовита Барселона – лише епізодична локація десь на перетині вимірів часу і простору, одна з мільярдів точок, які щомиті змінюють одна одну, встигаючи, між тим, трансформувати душі, які випадково потрапили сюди у своїх блуканнях по життєвих струнах.
Матерія – мізерна, плетиво подій є ніщо інше, як комашина суєта, переживання – ілюзія важливого.
Дівчина розширилася до меж Землі, і поза ними. Молитва жила сама по собі, беззвучно повторювалася і сама ж хвилею котилася навсібіч.
Темінь стала прозорою і затишною, Ольга опустилася в сон без образів і зобов’язань.
Мабуть, пройшла вічність. Із глибини оксамитового спокою дівчину вирвало пекуче світло, яке вдералося через повіки в душу! Перший майже горизонтальний промінчик сонця відбивався від канделябра і цілив просто в очі, нав’язливо промацуючи заспану свідомість. У пориві позбутися цього сліпучого струменя Ольга розвернула голову і відчула, як тисячі голочок вп’ялися у заніміле тіло. Спроба виструнчитися затяглася, дівчина завмерла і почала розминати руки. Засліплені очі ледь розрізняли простір. Смислові аналізатори ще не увімкнулися, зате ніс втягував напрочуд свіже повітря. Дуже незвичне пробудження, вона так не прокидалася ще з часів студентських гірських походів.
Ольга приходила до тями, але ще не могла зіставити твердість лавки, прохолодне тихе повітря і танок сонячних відблисків в очах із готичним храмом на вершині Тібідабо. Дівчина оперлася на пряму руку і одночасно витягла ноги, штовхаючи дерев’яну лавку перед собою, яка тієї ж миті видала неймовірно дзвінкий скрип об мармурову підлогу. У повітрі десь над головою щось шумно заплескало, підіймаючись вгору, а потім знову ширнуло поруч, чіпляючи волосся вихором повітря.
Переляк стріпонув серцевий ритм і поставив на рівні ноги. О, вона заснула в храмі! Світ хитався. Під стрільчастою стелею чувся ритмічний стукіт, що закочувався відлунням у всі поснулі закутки старої споруди. То був птах, досить великий, може голуб! Але хаотична стрімкість його польоту змусила інстинктивно ухилятися, присідаючи, бігти до виходу.
До шуму крил додалися швидкі глухі кроки і поривчастий сміх дівчини. Сукня билася об ноги своїми квітами, кілька разів спалахувала у прицільних сонячних струменях, поки не зникла у дверях в протилежному від вівтаря кінці довгої храмової нави.
За вхідними ворітьми, які, на щастя, не були замкнені, розливалося ранкове сонце, весь простір палав від того світла великою сліпучою хмарою на фоні блакитного неба, що проступало величезним полотном через неї. Подих застряг у грудях, а ноги інертно неслися вперед. Дівчина летіла кам’яними сходами донизу, коли під натиском невідомої перешкоди розвернулася обличчям до храму з птахом усередині, і відчула себе в чиїхось руках, з яких вислизнула, коли по плечам посипалися гарячі краплинки.
Це було друге пробудження, різке вкидання в реальність. Ольга зіштовхнулася з чоловіком, який підіймався тими ж безлюдними ранковими сходами. Вона втратила рівновагу і повалилася на каміння, чоловік враз кинувся на допомогу.
– От трясця! – гукнув він, тягнучи її за руки. Дівчина залилася сміхом.
– Ви що, з України? – подивовано скрикнула вона, не маючи сили піднятися.
– О, так, хай йому! Вибачте, прошу вас, я не встиг зреагувати на вашу появу, панночко. Не втримав каву в руках, тепер вся ваша сукня зіпсована.. – чоловік, знічено виправдовуючись, зім’як усім своїм струнким тілом, присів на одне коліно перед нею і почав рукавом лляної сорочки витирати коричневі плями з її одягу та рук.
– Лишіть, то пусте, я ж ціла.
– Можна, я куплю вам іншу сукню? Не бійтеся, я нормальний, просто зараз шукав душевної рівноваги, і забрів сюди..
Ольга змусила його піднятися і вибачилася за власну неуважність. Чоловік мав надзвичайно теплу красу і випромінював благородство. Тепер він височів над нею на тих кам’яних сходах, залитий ранковим сонцем, а через його плече з висоти храмових шпилів зазирав Христос зі своїми щирими обіймами і ледь помітно турботливо посміхався.
